Зустрітися з Володимиром Лисаком ми домовилися для того, щоб за фелижанкою кави поговорити про його роботу – ця справа нова: фахівець з супроводу ветеранів. Але розмова вийшла набагато ширше.
Володимир працює в Слобожанській селищній громаді.
Ця громада утворена в 2020 році шляхом об’єднання Слобожанської селищної ради та Геніївської, Лиманської, Нижньобишкинської, Скрипаївської і Шелудьківської сільських рад Зміївського району Харківської області.
Володимир зізнається: проблем багато. Наші люди звикли розрулювати ситуації якось самі, самостійно “варитися” у власних проблемах. Відкривати душу хоч і фахівцю, але чужій людині, побоюються. Тим більше, що громада не така велика, раптом хтось щось дізнається і засудить.
Дуже часто, каже Володимир, приходять зі скептичним питанням: “Ну і чим мені можеш допомогти?”
«Дуже відчувається недовіра до влади, офіційних державних структур. Якось жінка прийшла. Син у неї безвісти зниклий. І з порога: від вас ніякого толку, всі ви такі…
Є питання щодо нарахувань для сімей загиблих, з психологічної підтримки. Для багатьох незрозуміла різниця між психологом та психіатром. Ніхто не зізнається в тому, що має проблему. Один хлопець звернувся: “фляга у мене свистить”, спалахи прямо якісь неконтрольовані, каже, можу уві сні дружину ні за що вдарити. Насилу умовив його звернутися до психолога у військовому госпіталі. (Справжніх психологів, здатних працювати саме з військовими, дуже-дуже мало). Через півроку зустрів його – усміхається, дякує. Якісь пігулки йому прописали, попрацювали з його психікою, і все налагодилося. Краще добровільно прийти, вчасно, а не заганяти проблему в дальній кут.
Я себе згадую у 2015 році. У шпиталі. Прийшов. Двері. Я подзвонив, вийшла жінка, в руках ручка від дверей: Ви до кого? Заходжу. За мною зачиняються двері без ручки. Ну, все, гадаю, капець, не вийдеш звідси. Далі двері всі були без ручок… Зараз мені смішно, але тоді були вселякі думки.
Ще приклад, про бюрократію: звернувся побратим, йому потрібно було відвести ліжка, не буду казати куди. Так сталося, що в останній момент водій із якихось причин відмовився від поїздки. Що робити? Йти до голови громади, писати купу заяв, пояснень, потім чекати на згоду, шукати паливо?.. Через паперову тяганину не завжди можна оперативно надати допомогу, і люди втрачають віру. А часу немає. Тому я телефоную Денису Семенюку, моєму побратиму, члену Наглядової ради Громадської спілки «Асоціація об’єднаних сил», і він швиденько вирішує проблему. Така в нас співпраця.
Поки що люди придивляються до нашої служби та до мене особисто. Навчаються довіряти, слухати та прислухатися. У мене, звичайно, досвіду обмаль, і мені самому ще вчитися, але допомагає те, що я знаю їхні проблеми зсередини. Сам пройшов через ті ж кола зневіри, інформаційного вакууму, коли здається, що ніхто і нічим тобі не допоможе. Не можна залишати людину з її бідами та проблемами наодинці. Адже іноді навіть близькі родичі, родина не розуміють моральний стан ветерана.
Доволі часто ветерани громади, зокрема, учасники бойових дій та їхні сім’ї погано знають свої права і пільги в сфері медичного обслуговування, житлово-комунальних послуг, банківських позиків, забезпечення жилою площею, сплати податків, зборів, мита та інших платежів до бюджету, учбових ваучерів тощо. Донести до людей всю цю інформацію має Володимир. Іноді, каже, самому доводиться йти до ветерана, ламати бар’єр недовіри до державної структури. У цій ситуації допомагає те, що Володимир – “зі своїх”, такий самий побратим. Про нього, як і про всіх хлопців-героїв, книжки можна писати.
У чашці давно охолола кава, а Володимир розповідає про свій військовий досвід.
В 2014 році Володимир Лисак служив в 92-гій окремій штурмовій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка (92 ОШБр).
Там же познайомився з одним із майбутніх керівників ветеранської організації (тепер ГС “АОС”) Денисом Семенюком. Спочатку обидва були зв’язківцями. Потім – так склалося, Денис опинився у розвідці, а Володимир – у піхоті.
Відносини з армією у нього непрості: строкова служба була у 2009-2010, демобілізувався, намагався створити громадську ветеранську організацію в рідному місті у рідному місті Зміїві. Не вийшло. В 2016-м підписав контракт і повернувся до лав ЗСУ, на півроку. Але, каже Володимир, його чекало розчарування: «Я зрозумів, що у наших Збройних Силах нічого не змінилося. Що саме не змінилося? Нічого. 2016-го було багато розмов, що взялися за армію – забезпечення, ставлення. А насправді це тільки бла-бла-бла. Совковість нікуди не поділася. Вона тільки прогресувала». Тоді ж, у 2016-му, разом з Денисом Семенюком зареєстрували громадську організацію – Асоціацію ветеранів АТО.
На початку повномасштабного вторгнення всидіти вдома Володимир не міг, поїхав до Дніпра, сподіваючись, що там від нього буде більше користі. Але не доїхав – зателефонував Денис: вмикай обратку, каже. Ти тут потрібен. Виїхати з Харкова тоді було важко: транспорт не ходив, а заповзятливі люди за те, що відвезуть на вокзал, брали нереальні гроші. З Салтівки, наприклад, до десяти тисяч.
Асоціація ветеранів АТО мала спортивну залу, хлопці запустили туди місцевих – жінок з дітьми і навіть з малюками у візочках, людей похилого віку. Надали їм притулок та охорону.
Повернувся Володимир до свого селища на Харківщині, але пробратися до обласного центру – завдання здавалося зовсім не можливим. Але він розумів: треба.
«У мене є сусід, – розповідає Володимир, – так званий «афганець», він мені дав ножа. Я з одним ножем, без іншої зброї, зі свого села, кілометрів 75 пішки пройшов. Не прямою дорогою, як ви розумієте, будь-якими обхідними шляхами.
У мене двоє синів, на той момент я вже тричі служив. Це стало звичкою -служити. Так, це вже вчетверте було. Ну, все одно, суть у тому, що прийшов я сюди, до пацанів дістався, разом ми почали вивозити залізничними вокзалами місцевих. Пам’ятається, дитина у нас була інсулінозалежною, ліки вже закінчувалися. Куди ми тільки не зверталися, ніхто не допоміг. Але нам удалося цю сім’ю вивезти з Харкова, і я дуже сподіваюся, що все склалося у них добре».
Незабаром у спортзалі залишилося 5-7 осіб, які не планували нікуди їхати. У когось не було грошей, а хтось просто не бачив сенсу у від’їзді.
І хлопці вирішили: пора до рідної 92-ї. Призначили старшого серед тих, що залишилися, залишили ключі.
Їхати так їхати. Машина є, а от палива – ні. Насилу у фермера зі Слобожанської громади, мого родича, роздобули 20 літрів соляри.
«Ми втрьох поїхали, ще Віталік Ляхоцький. На жаль, його немає в живих… Нас, звісно, взяли. О, – кажуть, зв’язківець! А я їм: ми приїхали роботу працювати. І давайте нас, кажу, кудись у м’ясорубку, бо ми приїхали справді воювати, а не десь там відсиджуватися.
І нас Welcome у доблесну 92-гу, в доблесний перший батальйон, до найкращих. Ну і буквально там за декілька днів ми вже штурмуємо Малу Рогань. Рудий командир групи тоді був, вже хреститься, бо я звітую на гранаті 2 секунди. І він дивиться на мене, що я творю. Я говорю, щоб назад не кинули…
А люди які були! Серьога Хряков, контрактник, царство йому небесне. Загинув на Перемозі. Четверо дітей. Причому, всі з дитячого будинку. Дуже гідна людина була.
Щодо полонених. Різні були. Дуже часто перелякані, обдовбані. Один у живіт поранений, інший у ногу. Біль повинен бути пекельний. А вони лежать собі, крізь нас дивляться.
Один полонений був – “прапор” російський, Максимка. Ми його у посадці взяли. Точніше, він сам вийшов і здався. Вважав за краще залишитися в живих. Якийсь час він жив у нас на кухні. М Одягли його, выдкормили. Ми його не пов’язували, ніхто його не чіпав, не охороняв. Та він сам нікуди не відходив. Легенда в них одна: ми не знали, куди ми потрапили, ми тут випадково тощо. Потім ми його здали спеціально навченим людям».
– А чи було бажання тупо дати в морду такому полоненому? – запитую.
– Ви ще питаєте! – відповідає. – Особливо, коли “трисотим” корчився від болю у шпиталі. Ось чесно: шкодував, що брав їх у полон… Бо пацанів втратив. І сам – просто фартануло… я не відключився, мене ні командування, ніхто не покинув. Мене одразу евакуювати почали з пацанами. І то в мене двоє не доїхало. Відразу “двісті”. Віталік Ляхоцький тоді зі мною йшов. Він і Денис Мухтаров йшли замикаючими, два кулеметники. Вони на себе весь удар прийняли. Два ближче до мене, Сергій та Ілюха, були спочатку “трьохсотими”, але вони не доїхали… Сереня трохи старший був, а Іллі взагалі 19. Так що не маю жалю до цих нелюдів».
Володимир палко розповідає про багато військових епізодів, побратимів, керівництво, як воно «заробляє» собі нагороди. Особлива тема – ТЦК, сучасні методи мобілізації і саме про тих, хто проти волі потрапив в окопи.
– В них інша мотивація: не захищати, а вижити самому. З них 10 відсотків виходить бійців. Ну, це особисто моя думка. Тут проблема вся у державі. Вони самі вбили мотивацію. 2014-го мені було 22-го року. Я йшов і розумів, що в мене буде якась зарплата мінімальна. Навіть не цікавився скільки. А тепер що? Все міряють грошима. Потрібно змінювати структуру служби.
У нас був ротний, він усе життя заспівав у церковному хорі на Західній Україні. Так, він начитаний, книжок багато прочитав. Але у нас всі знали: дав “бабок” і отримав офіцера. І командував людьми, які досвідченіші. Тепер він крокує далі. Це нормально? Я вважаю, що ні. І таких як би дуже багато. Книги вони знають, тільки воювати них не вміють. Це у цьому проблема просто вся. Ну це проблема ще й навчань, наскільки я розумію.
І багато питань до командування. Ви всі медалі, якими ми пишалися з 14-го року, ви перетворили на гівно. Знецінили, так. Просто у гівно. І це скажуть усі, хто вижив, бойові люди, всі підтвердять мої слова.
Невміле командування. Зате ось ти лежиш у шпиталі, порваний, тобі пацани дзвонять і кажуть, що замполіт вже другий орден Богдана Хмельницького отримав. Це штурмовик, той, який там прямо з перших днів штурмує, жодного разу з посадки не вилазив. Той, який взагалі ніколи не бачив, де він і що він. А він уже майже не кавалер Богдана. Я не здивуюсь, що він уже кавалер, і там уже прийшли ще й інші ордени. Мені здається після війни… Ви знаєте, я вже багато про це думав: найстрашніше почнеться після війни.
Ось зарплату поліцейським підняли до 30 тис. грн. Де поліцейський перебуває, а де солдат? З армії зараз два виходи: 200 чи 300. Влада боїться військових, боїться, що не всидять на своїх місцях, тому й посилюють правоохоронні органи.
Знаєте, чого я боюся? Те, що було в 2014-15: спочатку герої, а потім “ми вас туди не посилали”. І плюватимуть у спину…
Знову ж таки питання мови. У нас в окопах був один україномовний із Західної України. А тепер якась цаца, у якої чоловік у льоху сидить чи купив собі інвалідність, розповідатиме мені, як мені говорити? Для мене давно вже вишиванка та мова – це не ознака патріотизму. А скільки суддів, яких пов’язали за корупцію, у вишиванках ходили, і мовою дуже гарною розмовляли? Я дуже напружено ставлюся до людей, які чистенько говорять на мові і уявляють себе патріотами.
А щодо моєї роботи і нашої ветеранської організації, то ми можемо багато зробити для побратимів. Впевнений, АОС виросте з міської організації до регіональної і, навіть, до всеукраїнської. Треба працювати і шукати однодумців. Впораємося.
P.S
Вже після розмови з Володимиром зателефонувала керівнику КУ “Центр надання соціальних послуг” Слобожанської селищної ради Лілії Пашковій з одним питанням: який він, Володимир Лисак? У відповідь почула: він надійна, справжня людина, з небайдужою душею.
Мені здається, це головні якості людини, яка може працювати з ветеранами.
