Коли у 2014 році почалось російське вторгнення на Донеччину і в Крим, Ярослав Савісько був ще школяром. Прийшов час – пройшов строкову службу в Маріуполі. В грудні 2021-го – дембель. Щасливий повернувся додому, з «трофеєм» – чудовою красивою, стрункою дівчинкою Валерією. Вона працювала в одному з маріупольських кафе, з Ярославом познайомилася в інтернеті.
- Першого разу побачились першого грудня, якраз сніг пішов, – згадує дівчина, – а потім, коли дембельнувся і поїхав до Харкова, за тиждень я поїхала до нього. Ярослав із моїми батьками познайомився, умовив, ось мене і відпустили. З татом пиво пив, футбол дивився – сподобався. Приїхала перед Новим роком. До цього в Харкові ніколи не була. Ярослав возив містом – зоряне небо, Центральний парк. У мене очі були по п’ять копійок. Такого у Маріуполі немає. Харків – найкрасивіше місто.
Але насолодитися життям без ранкових підйомів, тактико-стройових занять і кроса в повній бойовій викладці і з коханою дівчиною не вийшло – через два місяці почалася повномасштабна війна. Ярослав знов одяг військову форму і 8 березня був вже на позиції в Докучаєвському (до 2016 року — Комуніст — селищі в Роганській селищній територіальній громаді Харківського району Харківської області).
- Стояли в Рогані,- згадує Ярослав, – в перший же день, навіть в перший час – прильот за прильотом. Снаряд до нас прилетів десь метрів за 30, скло посипалось, штукатурка, все, що могло посипатись, посипалось. Повезло, що не долетіло, а то б всі ми… другий снаряд прилетів метрів за 50, прямо в багатоповерхівку… У бригаді тоді позивних не було, хіба що у командира – Рудий. Відносини були чудові, ніхто не боявся, не трусив, не давав «задню». Якщо штурм – всі рвалися на штурм, залишитися «вдома» вважалося «не по-пацанскі». Не було такого, як зараз розповідають: я прийшов молодий необстріляний, у мене срачка-болячка – не було такого. Усі пішли – так усі. Хоча було – водій наш 59 років, ну куди йому на штурм? Мені 21, йдеш полем, на собі несеш 50-60 кг, ноги німіють, а він як піде?
- З росіянами ніс до носа доводилося стикатися? – питаю.
- Доводилось, у полон брали. Після штурму в Малій Рогані він, той росіянець, як втратинка був, заблукав. Розповідав, що два дні не їв, не пив, не хотів стріляти, нікого не вбив, казав, що зв’язківець. Нагодували його, цигарки дали, привели на пост. Я почав його розпитувати, звідки він. Сказав, що із Псковської області, контрактник. Дали йому зателефонувати додому. Питаю: де ще ти був? Каже: в Сірії три місяці. Кому ти втираєш? – кажу, – ти ж знаєш, що таке війна! Він казав, що в Сірії за добу платили 51- 52 долари, а за участь у війні в Україні росіянським контрактникам пообіцяли доларів на 5-6 більше. Тобто півтори тисячи доларів на месяц. Потім він на обмін пішов, хлопці казали, що бачили по телебаченню. Але, думаю, зараз він знову в Україні воює – їх там так просто не відпускають, тим більше він контрактник.
– А де ти дістав поранення?
– Між Шестаковим і Перемогою. Це такі населені пункти. Ми тільки зайняли село, їхали на КСП за радіостанцією, вона у нас там на зарядці була. Забрали, поверталися назад. Приліт. Артилерія. Біля машини, метрів за п’ять – шість. Нас ще разом із машиною протягло метрів сорок. Усі знепритомніли. Прокинулися – все горить. Зі мною було ще двоє людей, у тому числі мій командир, він за місяць після цього загинув. Дивлюся – вони прийшли до тями і в посадку побігли, а я рушити не можу, паралізувало від поранення. Докричався їм, вони витягли та перенесли мене, потім ще один приліт – росіяни добивали. Трохи згодом їхали, здається, розвідники, підібрали нас, викликали евакуацію. За 30 хвилин мене довезли до Харкова – це потім лікарі вже визначили за часом накладення турнікету. Перевантажили мене у «швидку» на трасі. Пам’ятаю, попросив вколоти знеболювальне: передпліччя в один бік, решта руки на шкірі висіла, кістка вся роздроблена, і нога теж. А лікарка каже: «Нічого немає». У мене й барабанні перетинки від прильоту розірвалися. Кров із вух йшла. Пам’ятаю, що вже засинаю, все, сил немає, крові багато втрачено було, а медикиня мені каже: «Заснеш – помреш». Навіть не знаю, як я все це витримав, не заснув – не хотілося у 21 рік помирати, батьки вдома, кохана… Слава богу, довезли.
Загалом руку, ногу, живіт оперували 12 годин та близько десяти фахівців – один рукою займався, інший стопами, третій кишками, четвертий – ногою. Думаю, далеко не всі цивільні хірурги можуть робити такі операції – не відрізати одразу ногу та руку – це найпростіше, а справді врятувати. Велика шана таким лікарям.
Чотири дні реанімації, потім у загальну палату на 7 днів перевели, на ногу і на руку одразу поставили апарат Єлізарова. У спину уламки не потрапили, а живіт повністю порізаний. Згодом мене відправили до Полтави, але лікування там практично не було. Дійшло до того, що з апарату Єлізарова навіть випав штир, який мав підтягувати у міру зрощення кістки, а медики цього не помітили, поки я їм не сказав. Запропонували зробити ще одну операцію та наново ставити апарат Єлізарова. Я відмовився. Запропонували просто загіпсувати поверх рани. Написав відмову. Так два місяці минуло. Батьки, Валерія, почали домагатися, щоби мене перевезли на лікування до Києва.
Коли-небудь Ярослав і Валерія будуть розповідати своїм дітям не тільки романтичну історію свого знайомства, але і про дивне весілля у шпиталі.
Коли вирішили, що вже час узаконити свої відносини, Ярослав знаходився у полтавському шпиталю і ніяк не міг дістатися до ЗАГСу. Валерія сама пішла і дізналася, що під час війни їх може розписати навіть головний лікар лікарні.
– Народу зібралася купа – пацієнти, персонал із квітами, подарунками, – згадує дівчина з усмішкою. – Вони там не знали, що так можна. Нас вітали лікарі, санітарки, знайомі і незнайомі люди. Було дуже незвичайно і приємно.
Батьків нареченої не було – вони залишились в окупованому Маріуполі.
– Зрештою, мені дали швидку і відвезли до столиці, – продовжує Ярослав.- Там відразу зробили руку, склали, поставили пластини, поставили ногу на витяжку і через тиждень пластини поставили і в ногу. Сказали три місяці не ставати на ногу и на руку не давати навантаження. Упродовж року я все це зробив. Повернувся до Харкова, звільнився зі служби, оформив інвалідність, дали першу групу, на два роки, ось у січні проходитиме перекомісування. Вони, напевно, думають, що за два роки у мене, як у ящірки, виростуть нові руки-ноги.
– Чи були в тебе хвилини розпачу? – питаю Ярослава
– У Харкові були, – відповідає. – Пам’ятаю, приходжу до лікаря. Стан – у голові війна, в реанімації взагалі були ночі без сну, чи годинку проспати за добу вдавалося. Розумію, що так продовжуватися не може – я просто збожеволію. Кажу: давайте мені пігулки, викликайте психолога, спати не можу. Виписали мені пігулки, досі їх п’ю… А якщо забуду – у голові війна, то нібито гранатами мене закидають, то КАБи летять… Так вже два роки.
Сім місяців Ярослав був у візку. Поранені права рука та ліва нога. Біль. Голова паморочилася. Але разом з лікарями, батьками, дружиною перебороли усе. Розумів, що все залежить від нього, його бажання стати на ноги. Дружина навіть слідувала за ним та в лікарні ночувала, була, як то кажуть, і нянькою, і мамкою.
Сьогодні хлопець вимушений багато часу займатися своїм здоров’ям: «З рукою все ще погано, лікарі говорили, що навіть можливо, що буде потрібна пересадка сухожилля. Я лежав в інституті неврології, прийняв багато процедур, звуком лікували, щоб болю не було, і мені сказали, що це дуже важка операція, одна на мільйон чи на два, і за неї зараз не можуть взятися, краще шукати закордонні лікарні. Я, коли встав на ноги, прочитав свій діагноз і епікриз – аркуша на чотири, самому було страшно читати. Мені треба, щоб руку повністю зробили, потім протезування на пальцях, а потім вже реабілітація.
Проблема у тому, що держава ще якось допомагає, допоки тебе не списали. Списали – все: твої проблеми зі здоров’ям стають суто твоїми проблемами».
І поки що хлопець не знає, чи вистачить у нього сил і грошей хоча б частково повернути собі здоров’я, втрачене при захисті України.