. Його ніхто не обирав і не призначав на керівничу посаду. Так склалося. Тому що він відповідальний і конструктивний, вміє розташовувати до себе людей і знаходити рішення важких завдань, мислить на перспективу і ніколи не підвищує голос, навіть коли дуже нервує. Його авторитет серед побратимів безперечний. Дорослий чоловік, який пройшов війну і багато чого бачив.
В 2014 році йому було 27. Займався спортом. Батько – теж спортсмен, «афганець» – тренував Дениса. Коли почався майдан, хлопець не міг стояти осторонь і поїхав до центру подій в нашому місті – будинку Харківської обласної державної адміністрації, навкруги якої кипіло людське море. Денис пробрався крізь натовп усередину, де зустрівся з патріотами. Спілкувався з ними до ночі і повернувся до дружини і маленької донечки з чітким розумінням того, що відбувається в країні і в Харкові окремо.
Одразу після вторгнення недодержави росії на територію України Денис пішов у тоді ще Ленінський районний військомат.
«Ніякої війни немає, – сказали йому там, – ти божевільний, йди додому і не каламуть людей».
Через деякий час Денис ще звертався у військомат, і знов його розвернули.
Прийшлося звертатися до батька – у нього, людини відомої, в цій установі були свої зв’язки. Денису тут же виписали військовий квіток (до того в нього, як у «вічного студента», було лише приписне свідоцтво). Дали дві години на збори. Батько не відмовляв, хоч переживав дуже, розумів, що Денис своїми знаннями може бути корисним для своєї держави.
«В мене був стан «хочу і можу», – згадує Денис.
Потрапив до 92 бригади. Маючи відповідну освіту, пройшов навчання на зв’язківця, але більше року служив у розвідці.
«В мене близький друг з Іловайську, капітан Шевченко, зараз він вже майор, в нього було страшне поранення – німецькі медики допомогли, і він зараз служить інструктором танкового бою, навчає молодь. Я був не самий молодший, контрактник у нас лише один, на позивний Димок (він в цьому році загинув), більшість – у минулому з ДШВ (десантно-штурмові війська Збройних сил України). Коли побратим на позивний Хохол зазнав поранення, був командиром відділення. У нас між собою не було поділу за званням, не задумувалися, хто солдат, а хто сержант. Всіх своїх побратимів вважаю братами», – говорить Денис.
«Росіяни присилали по позиції курсантів артилерійських училищ, зовсім дітей по 18 років, і навчали їх на місці, мішенями були ми. Їхні корегувальники – люди вже з досвідом, прикидалися пенсіонерами, нібито місцевими. Природно, ми їх обчислювали, ловили.
«У цих «дітей», коли ми їх брали, – каже Денис, – в очах був тільки страх. Їхня «спецура» – теж молоді, років 20, їдуть, наприклад, диверсійними групами по 5-6 людей, ми їх зустрічаємо вогнем. Одному у сідницю попали – крик стояв на всю округу: «Поможіть, я помираю». Смішно. Відношення до своїх в них ніяке, не має дружньої підтримки, кожен сам за себе. Щодо нас – хтось з «руцкіх» страшне як лякався, хтось: я ні я, я заблукав, інші: ви бандерівці» На це у нас був «чорний» гумор: «Ага, зараз відріжемо тобі ногу і з’їмо». І знаєте, оці жертви пропаганди вірили…
Рівень освіти полонених – не більше 8-9 класів, елементарних знань з картографії вони не мали, не могли визнати своє місто положення. Правда, і у нас, і в них були карти 60-х років: на карті селища немає, а ось воно стоїть. Тому нам було легко їх зустрічати на позиціях. Зустрічали ми і дуже грамотних російських фахівців, з якими «бодатися» було дуже важко, тому іноді приходилося відступати – в них була більша кількість людей, більш якісне озброєння. На той момент, якщо пам’ятаєте, нас рятували тільки волонтери.
– Було бажання просто гарненько вдарити полоненого або розстріляти? Випустити пар? – питаю Дениса.
«Той, хто прагне розпускати руки, він не розуміє, що таке війна, що таке захист своєї Батьківщини, – відповідає Денис. – Той, хто не вбивав, не стріляв, можуть розпускати руки, бити, хизуватися перед слабкою, залежною від нього людиною».
Денис вважає, що немає поганих бійців, є погані накази. Якщо ти командир відділення, твоя головна задача – зберегти хлопців. І якщо хтось взяв «язика», він повинен дійти до наших позицій цілий і неушкоджений.
А ось за «голови» побратимів, командирів відділень вороги назначали великі на той час суми нагороди – по 10-15 тисяч доларів. Денис якось розмовляв з полоненим, чекаючи, коли того заберуть спецслужби і, каже, то була цілком адекватна людина, але дуже голодна. В них на підсвідомому рівні те, що українці – люди другого сорту. І це він у полоні! З розмови зрозуміло: якщо навіть відпустити його, він – зомбований – знову візьме зброю, щоб вбивати українців.
Прошу Дениса намалювати портрет росіянців, які прийшли вбивати українських дітей, жінок, старих, чоловіків.
«Більшість, – каже Денис, – дійсно жертви пропаганди, інші – не розуміють, що означає «жити добре», вони звикли жити в багнюці, в болоті. Заходили в дачні селища біля Щастя і не розуміли того, що є світло, вода, крізь чистенько, охайні будиночки і садочки… для них це якась фантастика. А вже під час повномасштабки, ви знаєте, як вони тягнули пральні машинки, унітази, побутову техніку і навіть собачі будки. В них немає поняття допомогти товаришу, виручити. Ми всі чули такий вираз: «росіяни своїх не кидають!». Повірте: кидають, ще й як кидають. В них не має розуміння «давай зробимо разом, заробимо разом». Ділитися вони теж не вміють. Якщо, наприклад, в мене є щось зайве з одягу, я віддам побратиму, якому це потрібно. В них ні: в одному підрозділі один полонений одягнутий нормально, як боєць, другий – бомжі виглядають краще. Лізуть в іншу державу, а своїй не можуть дати ладу. Думаю, ніколи не зможуть. Люди такі. Стадо. Це на генетичному рівні».
В середині жовтня 2015 –го демобілізувався. Адаптуватися до доволі мирного життя в Харкові було важко. Тому зустріч з Обласною спілкою ветеранів АТО в 2016 році на перший погляд була дуже доречно. Але через деякий час Денис зрозумів, що їх діяльність – далеко від того, чим він хотів займатися. Було бажання допомагати побратимам в соціальних і правових питаннях, тому Денис і хлопці пішли геть і створили свою Асоціацію. Займалися працевлаштуванням АТОшників, їх реабілітацією через спорт, боротьбою зі зловживанням наркотичніх засобів. Прийшлося втручатися в рішення питання проїзду військових і ветеранів у міському транспорті Харкова.
24 лютого 2024-го Денис організував активістів і в своєму спортивному залі вони організували бомбосховище, де прийняли більш п’ятидесяти сімей з маленькими дітьми та людьми поважного віку. Помагали людям виїжджати, шукали машини, вантажили речі. Не дивлячись на загальну суєту, підвищену тривожність, що межує з панікою, працювали чітко і без зайвих слів і емоцій, намагалися заспокоювати людей і вселити в них надію на краще.
В такому режимі працювали до восьмого березня. Вивезли 47 сімей, а згодом ще 17. Коли зрозуміли, що вже допомогли всім, кому могли, зібралися і разом поїхали в 92 бригаду – напередодні зателефонували, знали кому. Частина хлопців з нашої організації вже за два дні взяли в руки автомати.
Денис знов одяг військову форму. Доволі часто йому ставили питання: навіщо йому, людині, яка має деякі травми, інвалідність і можливість «пропетляти» армійську службу, знов йти до армії, та ще й штурмовиком?
«Дійсно, мені доволі часто казали, що я з’їхав з глузду, – усміхається Денис, – але я інакше не міг: йдуть хлопці, йду я».
Потім були, як то кажуть, бойові будні, контузії, поранення з уламками, довге лікування в Україні, Хорватії і Літві, де, як каже Денис, рівень лікування вище, ніж в Україні, на декілька рівнів.
«Контузії в деякий час стали називати баротравмами, – пояснює Денис, – поки не довели, що це різні речі. Зараз і баротравми не ставлять, тому що за законом, якщо у людини тричі були контузії, його винні списати, демобілізувати. Реально жоден лікар, жоден начмед шпиталю такий діагноз не поставить, зрозуміло чому…»
– Чому у нас так чоловіка. багато ухилянтів? –питаю.
– В Євросоюзі така практика: військовослужбовець, який брав участь у воєнному конфлікті десь місяць, два місяці відновлюються, місяць відпочивають, і знов на службу. У нас іноді не розуміють, як дійсно проходить ротація. Коли мене списували і спитали про ротацію, я відповів, що ротація нашого батальйону проходила чотири рази. Тобтобатальйон «стирався під нуль». Ось вам і ротація. У нас же 2,5 року «на нулі» і вперед-вперед. Це для людського організму нереально без фізичних і психологічних наслідків. Під час АТО ротації проходили хвилями: людина рік служить, на іі місце приходить інша, за рік – ще зміна. І це було правильно! Це було мудро. Втрати поповнювали із резерву. Чоловік розумів, що за рік він може повернутися додому. А якщо п’ять хвиль, то людина повернеться до військової служби за п’ять років. Зараз такого немає. Зате є ухилянти.
З приводу «кордону на замку», а це безпосередньо пов’язано з ухилянтами, Денис впевнений: якби було визначено термін служби на війні, відмовників і «втікачів» було б менше.
Денис може годинами говорити про війну, про армію, недоліки в організації військової служби, учбові центри, реабілітацію побратимів в Україні і за кордоном. Видно, що йому це болить, що він людина небайдужа.
«Ось в учбових центрах на Західній нові стандарти: повернулися до традицій совка – підшивання білих комірців. Ви серйозно? І деякі воєнні заходи – теж «вітаю совдепію»! Не хочуть працювати над помилками, не хочуть розвиватися! – обурюється Денис. – Нажаль, АТОшників фізично не зберегли, а саме вони могли бути найкращими інструкторами. А що таке п’ять патронів настрілки? Це знущання. П’ять ріжків – так! А кинути одну гранату на місяць – це як? Після такого «навчання» люди «на передку» вибухають, тому що не вміють користуватися гранатами».
– Ви сказали, що є багато смертей хочете через недосвідченість?
– Так. Був в мене побратим, він проходив навчання у Франції. Стріляти не вмів. Зовсім. Вміти стріляти – це не тільки вміти натиснути на курок. Він загинув, пробувши на фронті десь днів 10-15. Це не один приклад. Не можна недооцінювати учбові центри.
Сьогодні Денис повністю віддає себе роботі з побратимами, знайомими і незнайомими. Вибудовує організацію, яка, впевнений, допоможе багатьом військовим повернутися до мирного життя, поправити своє здоров’я, зберегти сім’ї, отримати від держави пільги і підтримку. І в нього досі все той же стан: хочу і можу! Впевнений: сила – в єдності, перемога – в дії.
