Якщо в колег із громадської організації чи відвідувачів виникають якісь правові питання або ж потрібно ретельно розібратися в юридичних документах – це до Віталія. Ні, він не юрист за освітою. Просто довелося в житті навчитися заглиблюватися в тонкощі юриспруденції, обстоювати свої права та вимагати справедливості, самому витягувати себе з депресивних станів й відстоювати власну честь і гідність.
У 2014 Віталію було 23 роки. Але вже була родина та крихітна донька. Усе складалося добре: робота у взуттєвій сфері, та й заробляв на ті часи непогано – 3,5 тис. грн на тиждень (курс був приблизно 11 грн за долар, 318 доларів). Багато хто за місяць стільки отримував. Але вторгнення росії на Донбас змусило Віталія ухвалити нелегке рішення.
«Я бачив у новинах, як вивозять мирних жителів, дітей, що плачуть, як руйнується мирне життя… На той момент строкова служба була позаду, у мене вже була військова спеціальність – старший такелажник навантаження / розвантаження бойових ракет. Я склав присягу, і її слова були для мене не формальністю, не порожнім звуком, – каже Віталій, – тому вирішив піти у військкомат добровольцем».
Рідні, друзі, знайомі не розуміли: навіщо? Війна десь там, далеко. За гроші? Заради Президента? Але Віталій зробив свій вибір.
27 квітня 2022 року був мобілізований. Потрапив до 22-го мотопіхотного батальйону, який формувався в Харківській області. Було два тижні бойового злагодження, після чого виїхали маршем до Луганської області.
Сім місяців та 15 днів у Луганській області, 3 місяці та 20 днів – у Донецькій. Луганщину об’їздили вздовж і впоперек. Луганський аеропорт, станиця Щастя, кордон із росією, Сєвєродонецьк. На Донеччині – Горлівка, Дебальцеве, якраз коли йшли жорстокі бої, було справжнє пекло.
«На війні немає національності: росіянин, українець, татарин, чеченець, – каже Віталій. – Тільки розуміння “свій – ворог”. Вони озлоблені всі. Серед тих, кого ми ловили, були і навідники, і коригувальники, і просто військові – строковики та контрактники. Вони всі вважали, що ми проти них – нижча раса, що ми повстали проти “старшого російського брата”, гнобимо народ Донбасу. Були скінхеди з Пітера, 17-річні пацани. Вони приїхали суто вбивати. Це було видно з їхніх очей, зрозуміло з їхніх слів. Вони не приховували своїх цілей. Для них це кайф, насолода. І не лише ці малолітні – старші мужики, 30, 40, 45 років – вони усвідомлено приїхали вбивати українців. Вони кайфували від убивств і казали: ви не можете нам ніяк відповісти».
«Уже тоді, десять років тому, росіяни їхали сюди заробити “по-легкому” і повернутись назад й розповідали, як вони живуть у халупах, великими сім’ями – усі покоління разом, і немає грошей, щоб придбати своє житло. От і приваблюють цих бідолах великими грошима – вони дуже мотивованими їдуть в Україну. Деяку суму вони одержують відразу при мобілізації та підписанні контракту, і вперед – вбивати».
У 2016-му Віталія демобілізували. Повернувся до Харкова, але подумки частенько повертався на Донбас. Ці думи, видіння не давали спокою ні вдень, ні вночі: ось у Донецькій, Луганській областях, на лінії розмежування, приходили місцеві діти, з голодними очима просили їжу.
«У мене самого була маленька на той момент дочка. Дуже боляче, сидиш ридаєш, – каже Віталій. – Перші два тижні я майже не спав, слухав звуки довкола. Було, що я падав серед будинку на підлогу, бо чулися звуки, що нагадують проліт снарядів. Дружина дивилася з подивом: упав, під ліжко лізе… часто я собі повторював: я вдома, я вдома, я вдома…»
Віталій розумів, що має психологічні проблеми, намагався поговорити з друзями-знайомими про наболіле. Його не розуміли: забудь, це було там, не тут.
«Люди не думали, що війна поряд. Відпочивають, живуть цілком мирним життям. Ти не можеш ні з ким поговорити. Це злить, ще більше закриваєшся. Найстрашніше – збільшена агресія, бо я людей не розумів, і вони мене не розуміли. Близькі також не розуміли, як зі мною спілкуватися. Дуже часто чув: “Кому треба, нехай іде воювати, а мені не треба – я працюю, відпочиваю, у мене все гаразд”. Усі, хто пройшов бойові дії, із цим стикалися».
Віталій звертався по допомогу до багатьох знайомих: знайдіть мені психолога. Він не соромився і не соромиться цього: якщо є проблема, мовчати не потрібно. Ця проблема сама по собі не розсмокчеться, її треба вирішувати за допомогою спеціалістів. «Якщо ти сам почав говорити про свою проблему, – на 50% ти на шляху вирішення цієї проблеми», – вважає він. Але десять років тому знайти психолога було дуже складно.
Через центр зайнятості намагався влаштуватися працювати. Рік провчився на оператора станків числовим програмним управлінням, отримав сертифікат, хотів влаштуватися офіційно на підприємство (це було принципово: соціальні гарантії, трудовий стаж). Нічого не виходило. Деколи стикався ще й з тим, що «а, ви ще й учасник бойових дій, то ви всі там хворі на голову».
Сертифікат не допоміг: усім потрібні спеціалісти зі стажем та 5, 6-ю категорією, а після навчання вона максимум 2-га. Паралельно потрапив
в одну обласну громадську організацію, де були такі самі «атошники» з пораненими душами. На той момент це було те, що потрібно: Віталій хотів допомагати людям, і це була його мотивація, щоб жити далі.
«Довелося повернутися у взуттєву сферу, але ненадовго: не те місце, де я можу і хочу рости та розвиватися», – згадує він.
І ось тут товариш по службі запропонував повернутися до війська. Дружина була проти, але Віталій все ж таки знову одягнув форму і відчув себе як риба у воді. Служба проходила в Харкові, хоча були й відрядження, але він поєднував приємне з корисним – військову службу із громадською діяльністю.
«Це лікувало душевні рани, але, – журиться хлопець, – зруйнувало сім’ю: «Я частіше займався громадською діяльністю, ніж був із дружиною та донькою. Я потім вже зрозумів, що всім не допоможеш, треба розділяти приватне життя та громадську роботу, і людина має спочатку сама спробувати собі допомогти, а якщо не вийшло – прийняти допомогу від інших людей».
Повномасштабну війну зустрів у перший же день, і до 27 липня Віталій не був удома жодного разу – виконували різні бойові завдання, а 1 березня авіаобстрілами було зруйновано частину будівлі, загинули люди. Віталій отримав травму, але далі виконував бойові завдання. Здоров’я погіршувалося, довелося звернутися до шпиталю – йому зробили операцію.
«Виявилося, що в мене пошкодження суглобів тазу, та потрібна дорога операція з ендопротезуванням (Протезування – коли в людини немає частини тіла: руки, ноги, ока. Ендопротезування – це відновлення, що називається частинами: коліна, лікті, плечі. Їх збирають по пластинах, а це дуже дорого). У шпиталі, в інших лікарнях мені говорили: державних програм немає, самі купуйте ендопротези, приїжджайте і займатимемося.
Відмову отримав у Харкові, Львові, Києві, Одесі, Дніпрі, Хмельницькому.
Я почав вивчати всі документи, пов’язані з цим питанням – медичні, юридичні – усе, що стосується лікування. На службі мені теж доводилося чути: ми спишемо тебе, бо ти вже не бойова одиниця. Я йшов проти командування, лікарів, доводив, витребував зрештою, щоби мене направили на лікування за кордон як військовослужбовця. Щотижня дзвонив до Генерального штабу, Командування Медичних сил, Міністерства охорони здоров’я України, писав петиції, просив людей підтримати мене в тому, щоб ендопротезування для військовослужбовців винести на державний рівень, щоб це було не за рахунок власних коштів… (тим паче в законі про соціальний захист прописано протезування для ветеранів та їхніх сімей, а ендопротезування – ні). Цей недогляд треба було терміново внести до законодавства. Я досяг свого – через 4 місяці поїхав за кордон, у Німеччину, де мені зробили операцію з ендопротезування суглобів. Тепер у мене стоять титанові ендопротези з гарантією 25 років. Цю проблему в Україні досі не вирішено, і багато військовослужбовців, зокрема ветеранів, змушені самі купувати собі ці дорогі ендопротези.
Питання реабілітації в Україні теж вирішуються дуже погано. Я звертався до народних депутатів, керівників великих громадських фондів, громадських організацій. Багато хто ігнорував і навіть не відповідав. Були такі, що відмовляли. Від народних депутатів Харківщини почув: це невчасно, є важливіші проблеми, ти тільки смуту створюєш, такі операції у нас роблять за держрахунок.
Тоді, – говорю, – поясніть, чому після виходу з Азовсталі родичі Михайла Діанова почали збирати йому 400 тисяч на остеосинтез? Мовчать».
Зустрічалися Віталію хлопці, яким було показано аналогічні операції. «Але, – каже він, – добиватися вирішення проблеми державним коштом вони відмовляються: я воював, хай волонтери оголошують збір коштів на мої протези та операцію». Цю позицію Віталій не розуміє: «Я готовий підказати зі свого досвіду, як треба діяти, але вважаю, що кожен має спробувати допомогти сам собі. Якщо, звісно, хоче жити нормальним життям».
Віталій захотів, і результат, як бачимо, є!