Неля і Юрій Попови розлучилися, коли Андрійкові було чотири рочки. Але, як і обіцяла мама, в житті хлопчика нічого не змінилося – батько був присутній поряд майже все життя.
«Хто як не ми. Коли як не зараз! Слава Айдару!» – це ті слова, з якими приходять і б’ють ворога наші військові в цій бригаді, – згадує Неля, – Андрій на початку вторгнення російських військ відразу сказав мені : «Не бійся, я сам не піду. Але ховатись не буду». І не ховався: їздив по місту як і завжди на велосипеді ( «Це моє місто і не збираюсь нічого міняти»), ходив на роботу як усі, незважаючи на обстріли. Він бачив, на що перетворювали місто окупанти, на його очах загинула жінка. Він сказав: “Мамо, ти розумієш, вона була і – все. Її не стало!” І ще: «Вони б’ють по наших домівках. Піду – хоч одного гада, а вб’ю». І пішов. Про повістку нічого не сказав. Подзвонив 24 вересня, десь о тринадцятій годині зі словами, що завтра йому їхати.
Андрій вважав, що головне бути чесним перед собою.
Ми всі різні. Я навіть не уявляю, щоб Андрій ховався, сидів безвилазно вдома, а я йому носила їжу. Або десятою дорогою обходив представників ТЦК. Або перепливав Тису та інше. У чоловіків є те, що змушує їх йти і на вірну смерть. Хоча так легко відійти та жити далі. Але то вже не життя і ти не маєш права називати себе чоловіком.
Я пишаюсь своїм сином! Мені дуже боляче, життя наче завмерло. Тридцять п’ять років – це нестерпно мало!»
Трагедія сталася у лютому 2023 року – трапився Часів Яр.
Десь п’тнадцятого лютого Нелі зателефонував колишній чоловік: «Ти давно посилкі від сина отримувала?» У Нелі застрибало серце. Виявилось, що Юрій отримав посилку від Андрія, а відправник – іншій хлопець, не Андрій, і Юра ніяк не міг з ним зв’язатися. Не потрібно казати, яка буря емоцій охопила душу Нелі. Але незабаром Юрій зателефонував знов: «Не турбуйся! Я говорив з Сашком – побратимом Андрія. Він запевняв, що Андрійко був дуже зайнятий, тому посилку батькові відправив саме Сашко. Андрій не поранений, живий!»
Неля згадує, що сльозі щастя якимось нескінченим потоком текли по щоках і вона пошепки повторювала: «Дякую тобі, Господи!»
Минув тиждень. Субота. Здається, ніщо не віщувало біди. Знов дзвоник від колишнього чоловіка.
«Я іду на упізнання!» – приголомшив Юрій.
«А я?», – скрикнула Неля.
«І ти…»
До моргу дісталися вже надвечір. Співробітники розходилися по домівках, і ніхто не хотів спілкуватися з вбитими горем батьками та допомагати впізнати сіна.
«Юрій мав телефон військового, який комусь там зателефонував, і нас пустили у двір», – згадує жінка. Потім за номерком, який назвали співробітники моргу, стали шукати.
Якась жіночка нервувала: «Ви що, свого сина не можете впізнати?!»
Про свою зустріч із сином Неля згадує так: «Знайшли Андрія – не синця, ні набряку, чистенького, ні подряпини. Тільки на правій нозі дірочка – слід від поранення, і око синє, що заплило, ми зрозуміли, що поранення було в голову. Батько став мацати, але вхідного отвору не знайшов. Обличчя в нього було спокійне, якесь умиротворене…».
Поховали хлопця в понеділок, 20 лютого 2023 року (загинув 14-го), в народини Юрія.
«Було сиро й сумно, ніби природа оплакувала мого сина. Священика не запрошувала – Андрій би не хотів. – згадує Неля. – До цього часу в голові не вкладається, що сина немає. Мені здається, якщо я усвідомлюю цей факт, то я просто збожеволію».
«Я не знала, що Андрія посмертно представили до нагороди. Сашко, товариш Андрія по службі, пояснив: нагорода за те, що на той момент вони не дали зімкнутися кільцю навколо Бахмута, – продовжує Неля. На урочисте вручення нагороди вона не пішла. – Мені не потрібний був галас і публічність, це було дуже недоречно на тлі подій, що відбуваються».
Неля дуже чекала, коли їй почнуть виплачувати гроші за загиблого сина. Вона доволі часто приходила до спеціалістів з одним питанням: коли вже будуть кошти? Нікому нічого не пояснювала, але рішення, як витратити їх, прийшло якось одразу: Неля вирішила допомагати побратимам свого сина.
«В Андрюшину роту на першу виплату купила 4 мавіки, деякі дрібниці. Побратим Сашко, з яким служив Андрійко, став мені рідною людиною, – розповідає Неля, – Так мені хотілося, щоб на дронах хлопці написали «Арні» – це позивний Андрія. Але мені незручно було просити. І хлопці, як відчули, здогадалися. Тепер на кожному мавіку, який знищує ворога, написаний позивний мого сина. Андрюша продовжує захищати Україну».
Я довго вагаюсь, але не можу не поставити важливе питання Нелі: «Ви не багата жінка, нерухомості, золота-діамантів не нажили, до пенсії ще дожити треба. Ви читаєте новини і знаєте про корупцію, розкрадання бюджетних коштів і незважаючи на це витрачаєте гроші не на себе, а на дрони. Чому?»
Неля вперше за всю розмову посміхається і каже: «Так це не мої кошти, то Андрія. Я думаю, він би так хотів».
